Сім’я у нас велика, та і батько досить повна людина, так що коли ми вирішили в серпні 2001 року вибирати автомобіль, то зупинилися на Mitsubishi Pajero. Автомобіль знаходився у Владивостоку: 1993 рік, 2,5-літровий турбодізель, пятідверний, механіка, з лівим кермом.
Після півторамісячного очікування батько відправився забирати машину з Іркутська (живемо ми в Саянське). При першій зустрічі автомобіль дещо обдурив мої очікування – чорний, наглухо затонірованний, з «дерев’яним» салоном, стан ніяк не схоже на 40000 кілометрів на спідометрі.
Передні пластмасові ікла бампера були відсутні (лежали в салоні), задній бампер провіс до межі – ось-ось відвалиться, пластиковий захист по периметру кузова відійшов в декількох місцях. У салоні дешеві чохли ледве приховували рвану обшивку сидінь, два стекла – водій і праве пасажирське – не відкривалися через відсутність механізмів.
По технічній частині несправність була одна – перш ніж завестися, стартер кілька разів тріщав зубами по маховику (після заміни маховика несправність зникла). Після того, як салон відмили, почистили, поставили на місце бампери, почалася експлуатація.
Сухорлявий в Сибіру Mitsubishi Pajero 1993 рік →
Росія вже давно чекали нові Honda Civic, причому очікування це розтягнулося на набагато триваліший період, ніж це б хотіло. Річ у тому, що Civic попереднього покоління за великим рахунком не виправдав очікування ні любителів «погарячіше», ні пристойних сім’янинів.